Субота, 21.Жовтень.2017, 9:31:54
Вітаю Вас Гість

Портал села Гонятичі

Меню сайту
Категорії розділу
Наше опитування
Звідки ви дізналися про наш сайт???

javascript:// javascript://
Всього відповідей 38
Статистика

Скільки людей на сайті: 1
Скільки чужих: 1
Скільки своїх: 0

ОДНА ДОЛЯ СЕЛА І ЦЕРКВИ

   

Більше півтори тисячі великих і малих сіл із своїми цер­квами нараховує сьогоднішня земля Львівщини. І одне серед них, цілком очевидно, для багатьох людей незнане, село Гонятичі, що в Миколаївському районі. Але ж, зви­чайно, для тутешніх односельців воно з церковицею свя­того великомученика Пантелеймона найдорожче, найми-ліше, найсвятіше. Адже це мала батьківщина, в якій з роду-прадіду життям і працею повниться їх отчий дім, рідна сторона. Тут вони народилися, охрестилися, а чи­мало утворили свої сім'ї, виховали дітей, внуків, прав­нуків. А хто вже спочив у Бозі, навічно знайшов своє місце теж у тутешній землі. Свідченням ж нинішньої не­змінної любові мешканців, а також вихідців із села до рідного обійстя, храму Божого є постійні зацікавлення їх давньою і сучасною історією, культурою, традиціями минувшини і дня сьогоднішнього.

***З часів вже так далеких***

— Вважається, що село веде витоки із давньорусь­кого періоду, а його назва походить від власного імені господаря Гонята, діти, спадкоємці якого називалися Гоняти, а вже поготів витворилося ймення самого поселення — Гонятичі, — розповідає науковий працівник Львівського відділення Інституту української археографи та джерелознавства ім.. М.Грушевського НАН України Марія Вавричин. — Якраз на теренах села та в його околицях виходець із Гонятич вчений археолог Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України Василь Оприск відкрив матері­альні пам'ятки Х-ХШ століть. А першу письмову згадку про тутеш­ню місцевість під назвою Гонятичі маємо із 1453 року. Остання дата пов'язана із суперечкою між власником сусіднього села Вербіж, яким володіла Львівська римсько-католицька капітула і орендарем с. Гонятичі, що тоді належало королівській родині, за право володі­ння відповідними ділянками землі. Ще одна згадка — грамота ко­роля Сигізмунда І від 3 грудня 1537 року говорить про передачу с. Гонятичі теж у власність цієї ж капітули. У такому статусі воно, як і його сусіди — села Вербіж, Кагуїв та Черкаси, перебувало аж до осені 1939 року.

За свою довголітню історію мешканці с. Гонятичі, як і довкруги в цілому, неодноразово терпіли нестатки, потрапляли в неволю до своїх і чужих господарів, переживали стихійні катаклізми природи, в різні роки брали посильну участь в національно-визвольних зма­ганнях українського народу. Скажімо, згідно із королівським ука­зом від 15 січня 1503 р., мешканці с. Гонятичі звільнювалися на 15 років від постоїв війська (утримання його під час походів) та обов'язку працювати на користь львівського замку. Основна при­чина — спустошення села та людські втрати від турецько-татарсь­кої навали. Інший документ (ХУІІ ст.) розповідає про велику поже­жу, в якій згоріли всі маєтності села, церква, а чимало сільчан очутилися в полоні, зазнали фізичних та моральних тортур. Тоді ж багато з них навічно спочили в рідній землі. Саме з тих часів дійшла до нас звістка про волелюбний характер гонятичівців, се­ред яких були Ілько Маркович, Яць Сергійович, Клим Фециків, сини Пецишині, Сень із сином Борисом, Стась, Кость Коцурів, Лесь Андров'ят, Микола Млинар.

А ще славиться село давніми просвітянськими традиціями. Зок­рема, у 1896 р. тут заснували читальню. її активісти періодично влаштовували концерти для Гонятич та околиці. Збереглися прізви­ща засновників читальні, серед яких значаться Олекса Дяків, Яць Кордюк, Микола Змія, Кость Савка, Стефан Гринчишин, Максим Сидор, Микола Наконечний, Стах Бобеляк. 30 грудня 1890 р. запо­чаткувала в селі роботу філіальна школа (штатна була у с. Вербіж). Ще через два роки Гонятичі також отримали штатну школу. До шкільної ради увійшли війт Гринь Оприск, Пилип Кутнів, Стах Зварич, Данило Зубатий, Микита Маруняк, Йосиф Наконечний, Федько Одноріг, всього — 11 осіб. Отож, освіта відтепер мала кращі умови для розвитку та поширення в селі.

Нелегку долю села сповна розділила його церква, перший за­пис про яку зберігся із 1649 року. Це сталося тоді, коли вщент згоріло село разом із храмом Божим. Мине чимало часу. Село зно­ву стане на ноги, а вірні Церкви зведуть новий храм.

Так, маємо підтвердження, що в 1617 році коштом панського двору вже у нових Гонятичах знову постав Божий храм, гово­рить заступник голови Львівської організації Товариства охорони пам'яток Григорій Катаран. — Щоправда, безпосередній опис церковиці зберігся в матеріалах єпископської візитації за 1733 рік. Звідси дізнаємося, що це була невеличка, але дуже ошатна дерев' яна церква святого великомученика Пантелеймона. Принагідні) за уважу, що ім'я цього шанованого в народі християнського подвиж ника, лікаря за фахом, не зустрічається в титульних назвах галицьких сакральних будівель. Знаємо тільки, що храм св. Пантелеймон,! діяв у столиці Галицько-Волинського князівства — ум. Галичі  часів Ярослава Осмомисла (XII ст.).

Тодішня ж церква у Гонятичах мала троє вікон — два оправлені оловом, а одне — деревом. Царські ворота були столярної роботи, мали належно намальовані образи святих Церкви Христової) Зображення ликів апостолів були на полотні. Вівтар за розмірами невеликий, а престол з антимінсом накривався трьома білими обрусами (скатертинами). Взагалі ж церква мала всі необхідні книги предмети культового вжитку для проведення Богослужінь, виконання християнських обрядів і таїнств, духовних треб селян. Тривалий час у селі духовним пастирем був о. Василь Чичкевич.

На жаль, доля і цієї церкви, як і тогочасного села, теж не повністю досліджена. А ось про іншу церковну споруду, що, очевидно, стоїть на сучасному місці знаємо значно більше, — продовжує далі Григорій Катаран. — Чимало дослідників стверджують, що відлік свого існування вона має із 1802 року. Зокрема, такої думки дотримуються автори енциклопедичного словника «Митці України» (Київ,1992). Про цю сакральну споруду говорить тогочасний інвентарний опис (1810 р.). Таким в основному він дійшов і до нашого часу.

Храм зведений з дубового дерева довжиною 6, а шириною—2,6 сажнів, має 3 вікна, одне з металевими ґратами у вівтарі. Одностворчаті  дубові двері кріплені на залізних завісах. У центральному вівтарі — ікона Матері Божої Ченстоховської намальована на де­реві, а у бічному — відтворені образи вселенських вчителів і святи­телів Церкви Христової — Василія Великого, Івана Золотоустого та Григорія Богослова.

Мешканці села вважають, що завдяки наявності у храмі остан­ньої сакральної реліквії вони здавна мають ще одне храмове свято села — собор трьох Святителів (12 лютого). І, звичайно, односельці традиційно вшановують свого безпосереднього покровителя і ду­ховного патрона святого великомученика Пантелеймона, ім'я якого носить їх церква.

Іконостас храму донині має намісні ікони — Ісуса Христа, Бо­жої Матері, св. Миколая Чудотворця та св. Пантелеймона. Тут же відтворені лики 12 апостолів, 4 пророків та сцени на тему земного життя Ісуса Христа. Для традиційних процесій парафіяни послуго­вуються вівтарним різьбленим дерев'яним хрестом, мальованим хрестом та іконою Христа-Спасителя на дереві, іконою «Страсті Христа» на полотні. Згідно із описом інвентаря церкви 1810 року, у храмі були позолочена скринька-дароносиця та олов'яна чаша. На церковному подвір'ї до Служби Божої парафіян закликали три дзвони вагою 60, ЗО і 25 фунтів.

Отож, повертаючись до витоків церкви 1802 року, відколи гово­риться саме про цю сакральну будівлю, мешканці села, вихідці з нього та їх чисельні гості цьогоріч урочисто вшанували її 200-ліття. Заодно ж треба зауважити, що деякі матеріали подають інші дати зведення храму, а саме — 1872 та 1875 роки. Очевидно, що й тут остаточне слово за дослідниками. Окремі ж прізвища опікунів церкви та громадської господарки з минулого знаємо. Серед них — війт Василь Кордюк, провізори Олекса Гринчишин, Іван Кордюк, Федь Кордюк, Ясько Савка, Івась Оприск.

                                                                                                                                    ***Від минулого — до днів сущих***

— Тільки через десять років після «визволення», аж у 1949-му у Гонятичах радянській владі вдалося колективізувати господарство, — говорить нинішній сільський голова Петро Трупі. — Вирощували в основному технічні культури (буряк, льон ). На теренах села діяла рибноводомеліоративна станція, працівники якої розводили малька карпа. І, звичайно, як скрізь, трудився люд за радянські колгоспні трудодні, без паспорта, а це означає, що права виїзду із села ніхто не мав. Про якийсь достаток говорити не дово­диться. Тільки з часом більш молодші за віком люди змогли працевлаштуватися на роботу в райцентрі або у Львові, адже маємо добре залізничне сполучення.

Взагалі ж Гонятичі здавна було невеликим селом. Скажімо, у 1764 р. тут зафіксовано тільки 12 господарств, у 1807 р. — було 37 родин,а в 1846 р. — 46 (щоправда,числилось 328 мешканців) Звідси виходить, що чисельно сім'ї були великими. Нині в селі маємо 85 дворів, хоча деякі з них порожні оскільки їх господарі переселилися в місто або ж відійшли у вічність. Однак, за спостереженнями корінного гонятичанина Степана Оприска, за останні два роки в село знову повернулося десь 5-6 сімей, кажуть, що в селі легше вижити. Кожний має певний клаптик землі і, якщо є ким і чим обробляти, то біди не буде. Утверджуються у новому статусі нові господарі села — Степан Дуфанич, Михайло Стеців, Петро Зарицький, Надія Кушик, Марія Карпінська, Любов Бовтам, Роман Дудич.

— Не хлібом єдиним живе нині село, — продовжує розмову настоятель церкви о. Ігор Лазарко. — Радянська влада силоміць закрила церкву, знищила дзвони. Та наприкінці 80-тих років вже минулого століття село відродило храм Божий. Селяни обрали цер­ковний комітет на чолі якого став Михайло Вавричин. Йому актив­но допомагали Юрій Карпінський, Йосип Павук, Володимир Сас, Михайло Шкап'як, Любомир Терещук, Олексій Коцур, Микола Вен-чур. Вони організували людей на ремонтні роботи храму, упорядку­вали прилеглі до нього території. Нині церкву оточує нова огоро­жа діє нова дзвіниця, ошатнішим став і храм Божий. Серед над­бань храму завжди називають образ святого великомученика Пан­телеймона, який подарував церкві уродженець села Гонятичі Ігор Кордюк. А буквально днями на церкві встановлено табличку про присвоєння їй офіційного статусу пам'ятки архітектури України XIX століття.

— Сьогодні кожний мешканець села залюбки розкаже гостеві про покровителя храму — святого Пантелеймона, - продовжує далі парох громади о. Ігор. — Час від часу нагадую про життя та подвижництво святого і в церкві. Сам Пантелеймон родом із Никодимії (Мала Азія). Тривалий час навчався лікарському мистецтву у відомого лікаря Єфросина. Хрещення прийняв від єпископа Єрмолая Згодом під впливом Пантелеймона християнином став його батько До нас дійшло чимало свідчень про чудесне зцілення Пан­телеймоном незрячих, безоплатну медичну допомогу бідним, вдо­вам сиротам. Прикро, але жертовне служіння Богові, Церкві Хри­стовій та людям викликали заздрість серед недоброзичливих і, зок­рема, навіть в середовищі самих лікарів. їх особливо непокоїло те, що Пантелеймон під час лікування людей діяв іменем Христа, по­ширював християнську віру. Тому й донесли про це кесарю Мак­симівну. Лікаря-християнина піддали жорстоким тортурам (305 р.). Зараз у середовищі західних християн Пантелеймона вважають помічником лікарів, у східних — в його пошанування практикують особливі молитви за одужання хворих, немічних, а також під час освячення води. У цьогорічному храмовому святі села взяли участь священики навколишніх сіл та м. Львова — Степан Потічний, Бог­дан Смук, Роман Коцупей, Богдан Бєлінський, Михайло Змрось, Ярослав Вовк, Степан Антонюк, ієромонах Ігнатій. А нашим цер­ковним хором керувала його засновниця, вже у старших літах сес­триця Олександра Вавричин. Всі ми разом із чисельною паствою вшанували пам'ять Блаженнішого єпископа Миколи Чарнецького, дещиця мощей якого відтепер зберігається у нашому храмі.

Розповідь про село та його церковицю була б неповною, якщо не сказати про ще одну реліквію цієї української землі. Йдеться про сільський пам'ятник в честь святого Івана Непомуки (прізвище походить від назви містечка Непомуки, що в Чехії). Цей покрови­тель, за давніми переказами, захищає від наклепів та наговорів. Закликають його також на допомогу, коли трапляється небезпека від води. Тому й поставили наші предки його при в'їзді в село, буквально на березі тепер маленької, а в минулому, кажуть, норо­вистої та бурхливої річки Щирки.

— Це барокова пам'ятка другої половини ХУШ століття, має добротну якість та й взагалі може вважатися своєрідною візитною карткою села Гонятичі, — підкреслив мистецтвознавець Володимир Вуйцик. — Старожили села донині переповідають перекази про святого, щоправда, тут його інколи називають Іваном Хрестителем. Нам ще треба добряче попрацювати, щоб віднайти причини вста­новлення та й авторство пам'ятника. А в 60-тих роках XX століття апологети радянської системи перевезли статую на сільський цвин­тар. Вже наприкінці 80-тих, коли відновилися Богослужіння у храмі св. Пантелеймона, її знову повернули на початкове місце. Довкілля упорядкували, насадили нові деревця, періодично сюди здійсню­ють вірні храму хресні походи. Так і живуть здавна, як і сьогодні, село і церква, що розділили одну долю на двох.

2002, 10 вересня

 

Автор статті: "Степан Боруцький

Розмістив статтю на сайт:"Сім’яновський Юрій Іванович"



Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Жовтень 2017  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031
Архів записів
Друзі сайту